МАРКОВИЧІ

 

 Матриця печатки з зібрання Музея Шереметьєвих

 

Марковичі - малоросійський дворянський рід, деякі члени якого до кінця XIX ст. мали полонізоване прізвище: Маркевич (пол. Markiewicz).
Їхні предки виїхали з Сербії через Польщу в Малоросію.
Рід Марковичів внесений в VI частину родовідної книги Чернігівської губернії.

 

  

Опис герба:


У щиті, на блакитному полі схрещені срібна шпага і гілка з плодами, на яких зображено червоне серце, з сидячим на його поверхні білим голубом.
Щит увінчаний дворянськими шоломом і короною зі страусиним пір'ям. Намет на щиті блакитно-червоний, підкладений сріблом.

 

Герб роду Марковичів внесений до 7-ї частини Загального гербовника дворянських родів Всеросійської імперії, стор 170.


Крім того, існував рід Маркевичів, герб яких внесено до 13-ої частини Загального гербовника дворянських родів Всеросійської імперії, стор 43.


Відомі польські та литовські роди Маркевичів, що належали до 10-ох гербів: Ястржембец, Лебідь, Любич, Мондросткі, Маркевич, Микулич, Одровонж, Остоя, Рогаля, Слеповрон.


Питання про походження роду Марковичів викликало свого часу гарячі суперечки, однак так і залишилося до кінця не з'ясованим. Оскільки прізвище патрономінальне, тобто спочатку було по батькові, широко розповсюджене у деяких народів: поляків, українців, чехів, білорусів, сербів, східних євреїв. О. Лазаревський дотримувався думки щодо єврейського походження Марковичів, П. Дорошенко доводив суто українське, прибічником сербської версії був М. Маркевич, але все ж прямої відповіді на це питання досі немає.


Родозасновник Марковичів - Марко Аврамович (?–1712), орендар Прилуцький та Пирятинський, ім'я якого і стало родовим прізвищем для нащадків. Марко був ктитором Пречистенської Прилуцької церкви та багато жертвував на благодійницькі справи, за що йому і надано честь упокоїтися в Густинському монастирі.

  

Від шлюбу з дочкою багатого міщанина, Прилуцького війта Григорія Корнієнка Ограновича Марк Аврамович мав багато нащадків, з яких найбільш відомі: дочка Анастасія та син Андрій.
Анастасія Марківна (бл. 1670–1729) була в першому шлюбі за генеральним бунчужним Костянтином Івановичем Голубом (бл. 1740 – до 1700), а в другому – за гетьманом Іваном Іллічем Скоропадським (1646–1722). Жінка відома своїм рішучим характером, і, маючи величезний вплив на чоловіка-гетьмана, нерідко втручалася у перебіг державних справ. Тому і побутувала серед козаків примовка: "Іван носить плахту, а Настя – булаву". Пам'ять про себе Анастасія Марківна увіковічила ще і заснуванням Гамаліївського монастиря.

  

Її брат – Андрій (1674–1747), старший син Марка Аврамовича - відомий державний діяч. Завдяки родичанню з гетьманом, керував чільним урядом в гетьманській адміністрації: сотник Глухівський (1709–14), полковник Лубенський (1714–27), генеральний підскарбій (1729–40). Спочатку Андрій був прихильником гетьмана Мазепи, але потім перейшов на російський бік і брав участь у бою під Батурином, а в 1709 р. їздив до Царгорода з місією від Петра І та гетьмана І. Скоропадського. Підскарбій відзначився також в історії українського козацтва своїм здирництвом та багатими маєтками, що викликало чимало невдоволень, проте, не зважаючи на неприхильне ставлення гетьмана Д. Апостола, завдяки підтримці сестри, був виправданий. У 1740 р. Андрій вийшов в "абшит" з рангом генерального обозного.


Від синів Андрія – Якова (1696–1770), наказного полковника Лубенського, і Семена (?–1738), сотника Роменського, беруть початок чернігівська та роменська гілки роду.


Яків Андрійович увійшов в українську історію не стільки завдяки службовим досягненням, які теж, до речі, були численними: бунчуковий товариш (1721), наказний полковник Лубенський (1721, 1723–35) (неодноразово висувався на генеральні уряди, але не був обраний внаслідок нелюбові козаків до його роду), як завдяки своїй літературній праці. Освіту здобув у Києво-Могилянській Академії, мав прихильність Феофана Прокоповича. Перу Ярова Андрійовича належать переклади з латинської мови, проза та вірші на релігійну тему (за мотивами псалмів і "слів" Іоанна Золотоустого та інших батьків церкви). А також "Генеалогические заметки" та "Діаріуш" (охоплює період з 1717 по 1764 рр.), які містять відомості про політичну, соціально-економічну та культурно-побутову історію України за часів Гетьманщини. Але "Діаріуш" не тільки цінне історичне джерело, а і визначний літературний пам'ятник. Спроби видати щоденники Марковича робилися тричі: О. Марковичем, О. Лазаревським та В. Модзолевським. Однак, значна частина "Діаріуша" так і залишилася не опублікованою, як і переважна частина інших творів Якова Андрійовича. Деякі рукописи цього талановитого письменника та перекладача вже втрачені. Першим шлюбом Яків Андрійович був одружений з Оленою Павлівною Полуботок (?–1745), внучатою племінницею гетьмана Івана Самойловича та дочкою відомого борця за автономію України Чернігівського полковника і наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка.


До чернігівської гілки роду Марковичів належать і історики Яків та Олександр Михайловичі, онуки Якова Андрійовича. Старший з них – Яків (1776–1804), історик, етнограф та фольклорист, був дуже талановитою людиною. У 1798 р. видав у Петербурзі першу частину фундаментальної праці "Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях", де містяться відомості про побут, фольклор, господарство, державно-політичний устрій Гетьманщини, її природу, історію. Праця залишилась незакінченою, оскільки автор з невідомих обставин наклав на себе руки. Книга мала нпанас васильовичпаадзвичайний вплив на національно свідоме українство.

 

Його молодший брат – Олександр (1790–1865), присвятив себе громадській діяльності: був генеральним суддею у Чернігові (1727–31) і Чернігівським губернським предводителем дворянства (1732–38), членом Чернігівського губернського Комітету по звільненню селян, автором проекту скасування кріпацтва, а також автором цілої низки історичних та етнографічних праць. Серед них найбільш цінні: "Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии" (1841), присвячена історії формування з козацької старшини "малоросійського дворянства", історичні описи м. Глухова, Гамаліївського монастиря та нарис "Малороссийская свадьба" (1897). Він опублікував ряд родинних архівних документів (1824) та видав російською мовою скорочений варіант щоденників свого діда Я. А. Марковича (1859).

 

 До роменської гілки роду Марковичів належав Опанас Васильович Маркович (1822–1867), відомий громадський діяч, музикант, етнограф та фольклорист. Він був членом Кирило-Мефодіївського товариства, за що був засланий до м. Орел, де одружився з Марією Олександрівною Вілінською (1833–1907), широковідомою в українській літературі як Марко Вовчок.

 

 Повернувшись в Україну, Опанас збирав народні пісні, приказки, приповістки та прислів'я і публікував їх в етнографічних збірках та періодичній пресі. Понад 30 000 прислів'їв та приказок, зібраних Марковичем, були використані М. Номисом у виданні "Українські прислів'я, приказки і таке інше" (1864). Опанас – автор музики до "Наталки-Полтавки" І. Котляревського (1857) і опери "Чари" за п'єсою К. Тополі (1866), що були поставлені силами аматорських гуртків, якими він керував у Чернігові та Новгороді-Сіверському.

 

 Його син від шлюбу з Марією Вілінською – Богдан (1853–1915) – доцент Петербурзького університету, кандидат фізико-математичних наук, відомий діяч російського революційного руху, публіцист та автор спогадів про матір – "Марко Вовчок на Кавказе" (1914).


Син останнього – Михайло Богданович (1900–1956) – відомий учений-хімик та засновник Всесоюзного науково-дослідного інституту нафтохімії. Він розділив долю усієї радянської інтелігенції – був репресований у 1938 році.


До цієї ж роменської гілки належав і племінник Опанаса Дмитро Васильович Маркович (1849–1920), відомий в літературі за псевдонімом Оленін.

 

 Він брав активну участь в земському, кооперативному та політичному житті Волині. У 1912 році Дмитро очолив редакцію вінницького тижневика "Подільська Воля". За часів Центральної Ради Маркович був генеральним прокурором, за гетьманату – членом Сенату. Він – автор ряду комедій та оповідань ("Не зрозуміли", "Омелько каторжний", "Шматок", збірка "По степах і хуторах"), які змальовують соціально-економічні умови життя дореволюційної України.


Третя гілка роду Марковичів – прилуцька – походить від брата Андрія Марковича – Федора (?–1738), сотника Прилуцького та бунчукового товариша. До неї належить відомий історик, фольклорист та літературознавець Олексій Іванович Маркович (1847–1903). Дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка, професор Новоросійського університету, він був автором низки праць з історії Московської держави ХVІ–ХVІІ ст. Його перу належать літературознавчі студії та фольклорні збірки.


Один з онуків Федора Марковича Іван Андрійович Маркевич (1747–1814), старший радник Цивільного суду Новгород-Сіверського намісництва. Це була надзвичайно цікава людина. Вільний від служби час він приділяв розведенню тюльпанів та збиранню бібліотеки. Маючи передові погляди та вишуканий літературний смак, Іван Андрійович захоплювався Вольтером і Руссо. Його кореспондентами були гетьман Кирило Розумовський, мадам де Сталь, Лаборд, вольтеровський приятель, який навіть гостював у маєтку Марковичів. Саме Івану Андрійовичу належить честь відкриття порцелянової глини в Росії. Одружений він був із правнучкою знаменитого мазепинського генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея та гетьмана Данила Павловича Апостола Єлизаветою Василівною Кочубей (?–1800), яка доводилась двоюрідною сестрою відомому російському державному діячу, приятелю імператора Олександра І, всесильному голові Ради міністрів Російської імперії світлішому князю Віктору Павловичу Кочубею.


Із нащадків цього подружжя для нас найбільш цікаві дочка Пульхерія та син Андрій. Пульхерія Іванівна (бл. 1775–?) стала дружиною Михайла Яковича Скоропадського (1764–1810). Їх онука – графиня Єлизавета Іванівна Скоропадська-Милорадович (1832–1890), відома патріотка і меценатка, член "Української громади", співзасновниця Народної бібліотеки, президент Благодійного товариства в Полтаві, один із фундаторів Наукового товариства ім. Шевченка у Львові.

  

Правнуком Пульхерії Іванівни Маркович був гетьман

 Павло Петрович Скоропадський (1873–1945).


Андрій Іванович Маркевич, брат Пульхерії Іванівни Маркович-Скоропадської, отримав блискучу освіту та за рекомендацією свого двоюрідного дядька князя Віктора Павловича Кочубея вступив на дипломатичну службу. Однак швидко вийшов у відставку з міркувань матеріального характеру та присвятив себе громадській діяльності, виконуючи обов'язки Прилуцького предводителя дворянства.


Від шлюбу з племінницею генерал-фельдмаршала графа Івана Васильовича Гудовича – графинею Анастасією Василівною Гудович (1782–1819) – мав сина Миколу Андрійовича Маркевича (1804–1860), видатного українського історика, архівіста, етнографа, фольклориста, поета, композитора, музикознавця.

  

Основною справою життя Миколи Андрійовича була п'ятитомна "История Малороссии" (1842–43), одна з перших спроб складання синтетичної праці з історії Гетьманщини. Він – автор історичних творів "Мазепа" (1841), "Гетманство Барабаша" (1841) та ін. На жаль, не закінчив він свою фундаментальну роботу – "Большой исторический, мифологический, статистический и проч. словарь Российской империи". Перу Маркевича належить також чимало цікавих етнографічно-фольклорних розвідок, як то – "О табаке вообще и в Малороссии в особенности"(1853), "О климате Полтавской губернии"(1850), "Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян" та ін. Микола Андрійович – автор одного з перших вокальних творів на вірші Т. Шевченка "Сирота", збірки обробок українських народних пісень "Народные украинские напевы" (1857). Низка праць М. Маркевича і досі залишається не виданою.


Син Миколи Маркевича від шлюбу з Уляною Олександрівною Ракович (1809–1893), сестра якої між іншим була дружиною відомого російського літератора Павла Анненкова, Андрій Миколайович (1830–1907), сенатор, видатний правник, голова Петербурзької судової палати, дійсний статський радник, статс-секретар імператора, кавалер ряду імператорських орденів, прославився як філантроп та музикант.

  

Його стараннями було засновано музичне товариство в Петербурзі, основною метою якого було поширення музичної освіти в Росії. За його ініціативою було створено 20 відділень товариства, в тому числі в Харкові, Києві, Одесі та музичні школи при них. Він разом з А. Рубінштейном був засновником Петербурзької консерваторії. Завдяки старанням А. Маркевича в 1866 році був затверджений "Статут музичних училищ", а консерваторії визнані першорозрядними навчальними закладами. Андрій Миколайович був блискучим віолончелістом, першим в Росії власником віолончелі Страдиварі, учасником благодійних концертів разом із А. Рубінштейном, М. Римським-Корсаковим, А. Лядовим, О. Глазуновим, М. Балакірєвим, М. Мусоргським. Андрій усіляко сприяв поверненню рукописів Т. Шевченка з архіва 3-го відділення до Музею українських старожитностей в м. Чернігові та повному виданню творів поета ("Кобзар" за ред. В. Домоницького, 1907). Він – автор збірки українських народних пісень, покладених на ноти ("Народные украинские напевы, положенные на фортепиано" (1860)). А. Маркевич був головою Шевченківського товариства допомоги знедоленим уродженцям Південної Росії, які навчалися у Санкт-Петербурзі, а також товаришем голови Імператорського філантропічного товариства.
Внучатими племінниками Андрію Миколайовичу доводяться видатні французькі музиканти Ігор та Дмитро Борисовичі Маркевичі. Дмитро Борисович (1923–2002) – музикант, педагог та музикознавець. Він був єдиним учнем всесвітньо відомого віолончеліста Г. П'ятигорського. Дмитро – член викладацького корпусу Російської консерваторії ім. С. Рахманінова в Парижі, Нью-Йоркського музичного коледжу, Університету штаті Луїзіана (США). Він засновник і директор Вищого музичного інституту в Монтре (Швейцарія), член Європейської консерваторії в Парижі, автор багатьох музичних публікацій та праць, член Французького й Американського музикознавчих товариств та Російського музичного товариства.

 

 Ігор Борисович Маркевич (1912–1983) – відомий диригент, піаніст та композитор. Він був головним диригентом Стокгольмського (1952–55) та Монреальського (1955–1960) симфонічних оркестрів та оркестру Ш. Ламуре в Парижі. Ігор – автор балетів "Ребус" (1931), "Полет Икара" (1933) (останній написаний для іншого видатного українця – Сергія Лифаря), вокально-симфонічних творів, оркестрової музики, теоретичних праць. Ігор Борисович залишив мемуари "Сделано в Италии" (про свою участь в русі Опору в Італії, за що був нагороджений золотою медаллю "Партизан Північної Італії") та "Настоящее и прошлое", в яких змальоване його цікаве життя, повне захоплюючих зустрічей та подій. Був одружений першим шлюбом з балериною Кірою Ніжинською (1914–1998), дочкою видатного танцівника. Музичні традиції роду продовжує син Ігоря Маркевича від другого шлюбу – Олег Каетані (нар. 1956), відомий диригент та художній керівник Мельбурнського симфонічного оркестру (з 2005 р.).
 

© 2009 музей Шереметьевых.

Главная  Вступление  Разделы  Пресса  Контакты  Форум